ЕТНОЛОГ РЕЛІГІЇ АРСЕН РІЧИНСЬКИЙ – ВИПУСКНИК УНІВЕРСИТЕТУ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА

Святкуванню 100-річчя Ізяславської центральної районної лікарні передували Річинські читання, присвячені громадському та церковному діячу, лікарю, зарахованому до лику святих УАПЦ, Арсену Річинському, який 3 роки працював у цій лікарні.

До 1998 року ім’я Арсена Річинського не було відоме на його батьківщині. Ім’я цього висококваліфікованого лікаря, філософа, релігієзнавця, культуролога, мистецтвознавця, церковного композитора, фольклориста залишається й надалі маловідомим в Україні.

Випускник медичного факультету Імператорського університету Святого Володимира активно трудився на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву.

Арсен Васильович Річинський народився 12 червня 1892 року у с. Тетильківці Кременецького повіту колишньої Волинської губернії (тепер – Шумський район Тернопільської області) у сім’ї священика.

Початкову освіту здобував в сільській церковнопарафіяльній школі, далі – у Кременецькій гімназії, Кременецькому духовному училищі, Житомирській духовній семінарії, після закінчення якої у 1911 році став вчителем церковнопарафіяльної школи с. Сіднарки Луцького повіту.

Восени 1911 року Арсен Річинський вступив на медичний факультет Варшавського університету, а з початком першої світової війни перевівся у Київський університет Святого Володимира.

У 1915 році скеровується на службу до Ізяславського повітового земства, пізніше – дільничним лікарем у с. Хролин, звідти – до с. Василівки Петровського повіту Саратовської губернії, потім – до с. Попівки Рильського повіту Курської губернії, далі – до с. Вечірки Полтавської губернії.

У 1917 році повертається до університету, де 30 березня складає іспити і 20 вересня 1918 року отримує диплом лікаря.

Від 31 травня 1917 року до 9 квітня 1920 року виконує обов’язки лікаря Ізяславської повітової лікарні. Також у Ізяславі організовував концерти, виставки, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис «Нові дороги», видавав журнал «Изаславльская дорога», був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів у сусідньому м. Острозі.

Громадсько-просвітницька діяльність А. Річинського була призупинена крахом УНР та польською окупацією Волині, коли місто Ізяслав опинилося під владою більшовиків.

На цей час весною 1920 року А. Річинський переїхав у с. Тростянець Луцького повіту, де працював дільничним лікарем. Тут він взяв шлюб з дочкою сільського священика Павла Прокоповича – Ніною.

У квітні 1922 року А. Річинський переїхав до м. Володимира-Волинського, де став головним лікарем міської лікарні. На цій посаді він був до серпня 1925 року.

Цього ж 1925 року А. Річинського заарештували, звинувативши в активній проукраїнській діяльності. З 12 травня 1935 року по 27 липня 1935 року А. Річинський перебував у концентраційному таборі у Березі-Картузькій [1]. Проте довести якісь порушення законів з його боку не вдалося і його звільнили.

Після звільнення з концтабору А. Річинський не повернувся на державну службу, а маючи відповідну освіту й досвід, працював вільнопрактикуючим лікарем у Володимирі-Волинському до 1939 року.

А. Річинський не полишав активної громадської позиції. З 1924 року почав видавати власним коштом «незалежний місячник українського церковного відродження» «На варті», який, змінюючи назви на «Наше братство», «Наша церква», виходив протягом десяти років. При часописі було організоване видавництво.

У 1925 році А. Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки», «Скорбна мати» (збірка пісень з богогласника).

А. Річинський брав участь у діяльності ряду українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» та «Рідної хати». Під його керівництвом у м. Володимирі-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації «Пласт». При його ж допомозі дружина Ніна Павлівна організовувала філію «Союзу українок». Брав участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 року А. Річинський вступив до легальної організації «Українське Волинське об’єднання». Приблизно в той час став членом підпільної Організації Українських Націоналістів.

Проте найголовнішою ділянкою громадської роботи А. Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині. У 1927 році за його ініціативою був зорганізований у Луцьку з’їзд православних мирян, який виступив за українізацію православ’я.

На з’їзді було обрано церковний комітет з 37 осіб, головою якого став А. Річинський. Святий Синод Православної Церкви у Польщі постановою № 14 від 15 квітня 1929 року відлучив Арсена Річинського від церкви, про що було оголошено у пресі та церковних парафіях. Дізнавшись про це, Річинський звернувся до слідчих та суду з питанням перевірити відомості про порушення ним церковних канонів. Призначена для розслідування комісія повністю виправдала Арсена Річинського, не виявивши жодних порушень з його боку.

У другій половині 20-их на початку 30-х років А. Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Він випускає ряд брошур на цю тему –

«Походження єпископату. У зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (Володимир-Волинський, 1926),

«Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду» (Варшава, 1927),

«Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі» (Варшава, 1927),

«Два плебісцити на Волині в справі богослужбової мови» (Володимир, 1927),

«Моя сповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі» (1929),

«На манівцях» (1932),

а також «До щастя, слави і свободи!» про пластове виховання (1930).

У цей же час він починає писати працю «Проблеми української релігійної свідомості», роботу над якою розпочав у 1929 році, а завершив у 1933 році. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір.

У передмові до «Проблем української релігійної свідомості» А. Річин-ський так обґрунтував актуальність цього твору: «Книжка про релігійні справи в добі масового поширення атеїзму або зовсім не на часі, або дуже на часі. Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас – явище привнесене, з народним світоглядом незгідне. Це – симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідності, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам: тоді надходить смерть нації» [2]. Фактично автор пропонував (хоча і не декларував це відкрито) свій варіант релігійно-національної ідеології для українців.

Другий раз в Березі Картузькій А. Річинський опинився в травні 1939 року. Вдалося йому звільнитися лише у вересні, коли почалася Друга світова війна і на заході Польщу займали німецькі війська, а на сході – радянські. Проте на свободі він був недовго.

Скоро його заарештували енкаведисти. У вину А. Річинському ставили громадську діяльність і зв’язки з Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 року т.з. «особий совєт» при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А. Річинського на 10 років позбавлення волі.

Також репресована була сім’я А. Річинського – його дружина та дві дочки. Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій – всього 6 тижнів.

А. Річинський покарання відбував у Уктлазі, звідки переписувався із сім’єю. У 1949 році А. Річинського звільнили. Але влада не дала йому повернутися на батьківщину. Дозволили поселитися в Казахстані у м. Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, А. Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952-1953 роках його статті на медичну тематику друкувалися в часописі «Здравоохранение Казахстана».

Помер А. Річинський 13 квітня 1956 року у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області. [3].

Кабінет Міністрів України присвоїв Кременецькому медичному училищу ім’я Арсена Річинського. 22 квітня 1998 року в Кременецькому медичному училищі відбулися Перші Річинські читання, які відбуваються кожні 2 роки. В 2000, 2002 та в 2009 роках було перевидано головну книгу його життя «Проблеми української релігійної свідомості».

На стіні навчального корпусу медичного училища, на будинку у м.Володимирі-Волинському, який побудував і де жив та працював А. Річинський до 1939 року, на фасаді хірургічного корпусу Ізяславської центральної районної лікарні відкриті меморіальні дошки А. Річинському.

24 травня 2004 року у медичному училищі м. Кременця було відкрито музей Арсена Річинського. 2 грудня 2008 року відбулося відкриття оновленої експозиції музею. 8 жовтня 2010 року на території училища був відкритий і освячений пам’ятний знак на честь А. Річинського.

14 жовтня 2006 року на Покрову Пречистої Богородиці труну з прахом Арсена Річинського зустрів найстаріший храм (1600) Різдва Христового УАПК м. Тернополя.

26 серпня 2009 року Богословська комісія з канонізації святих Української Автокефальної Православної Церкви з благословення митрополита Київського і всієї України Мефодія причислила Арсена Річинського до лику святих сповідників Українського православ’я.

Література

1. Брестський Державний архів Брестської обл. (Білорусія), ф.98, оп.2, с.81, арк.1.

2. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Тернопіль: Терно-граф, 2009. - С. 12.

3. Кралюк П.М. Невідомий Арсен Річинський. - Інтернет-видання, 2009. - С. 6.

Матеріали підготовлено директором Кременецького медичного училиза П.Є.Мазуром.