ЖІНКИ У ЖИТТІ АРСЕНА РІЧИНСЬКОГО

Перша дружина Арсена Річинського, Лідія Віденська, була родом із Шепетівки. Дітей у них не було, а після їхнього розлучення на неї наклали церковну покуту з забороною шість років виходити заміж.

Працюючи в Ізяславі, Арсен закохався у чарівну вчительку Ніну Прокопович. Дівчина, ризикуючи життям, довела Арсену своє кохання, заховавши його лікарський диплом. Рятуючись від радянської окупації, Річинський тиждень переховується на даху її будинку, потім слідом за нею їде на Волинь у її рідне село Тростянець, де вони 22 липня 1921 року обвінчалися.

1
Ніна Річинська

У Володимирі Річинські збудували будинок на вулиці Легіонів (тепер — Луцька), організували у місті «Союз українок».

Восени 1939-го для родини настали найстрашніші часи: спершу заарештували чоловіка, згодом — Ніну Павлівну, доньок — Ярославу та щойно народжену Людмилу — депортували до Північного Казахстану, звідки вони змогли повернутися лише в 1946 році. Та жити було ніде: будинок і майно конфіскували. Три роки, винаймаючи житло, жінка працювала на гідрометеорологічній станції. А у 1949-му, коли чоловіку визначили місце проживання, поїхала з дівчатками до нього. Тут чекало нове випробування — довелося прийняти Арсенову дитину від іншої жінки. Зрозуміла і пробачила, знала — на все Божа воля.

Відразу після смерті чоловіка Ніна Павлівна не могла повернутися на Волинь: старша донька вступила до Ташкентського фармацевтичного інституту, молодша — до педагогічного. Одинадцять років колишня вчителька працювала вагарем. Аж у 1962-му, вийшовши на пенсію, повернулася до Володимира.

Кілька разів писала вона прохання до Верховною Суду СРСР про повернення відібраного будинку, адже знов довелося тулитися по чужих кутках. Та відповідали одне: вина чоловіка доведена, тому майно не повернуть. Реабілітували Арсена Річинського аж у 1988-му, й 93-річна вдова знову звернулася до суду. Нарешті її позов до Володимир-Волинської міськради було задоволено. Та, оскільки у будинку на той час проживало три сім’ї, їй запропонували грошову компенсацію. Невдовзі після цього Ніна Павлівна померла. Зі слів сусідки Олександри Поліщук, це була справжня інтелігентка, жінка дуже ерудована, побожна, делікатна.

Старша дочка Річинських Ярослава успадкувала від матері ніжні риси обличчя й приязну вдачу, пригадують, що у польській школі забороняли до неї підходити, відразу запитували, про що розмовляли. Тому з дитинства Ярослава звикла поводитися стримано, але з гідністю. Її шлюб розпався ще у Казахстані, дітей не мала, працювала в аптеці, померла від раку.

Людмила Арсентіївна відрізнялася від сестри більш запальною вдачею. Вчителювала у Нововолинську, померла у 2004 році. Її син, Ігор Закидальський, проживає у Володимирі, донька — у Росії.

АРСЕН РІЧИНСЬКИЙ ПИШАВСЯ Б СВОЇМ СИНОМ
1

Найменше відомо про сина Арсена Річинського Віктора. З 1962 року він навчався в технічному училищі Володимира-Волинського. В архіві цього закладу знаходимо наказ за 1964 рік, де у списку випускників-електромонтерів — Віктор Арсентійович Север’янов.

Директор Нововолинського історичного музею Надія Войтюк на запитання, що відомо про сина Арсена Річинського, відразу ошелешила: «Він був у нас із сім’єю два роки тому! Живе у Кам’янці-Подільському».

Пані Надія дала домашній телефон Север’янових. Ось що розповіла про життя Віктора його дружина пані Лариса.

— Святкуючи День Перемоги, 53-річний Арсен Річинський опинився наодинці з табірною медичкою. Саме тому хлопчика, який народився на початку 1946 року, назвали Віктором. Та після звільнення жінка поїхала у Твер, де здала трирічного малюка до дитбудинку. Прийшла аж через три роки. У Москві посадила хлоп’я в поїзд із чужими людьми, знайомими Річинського, потім його передали іншим, і через кілька пересадок малий доїхав до Казахстану. На станції його зустріла гарна жінка з дівчинкою. Це були Ніна Павлівна й Люда, вони пригостили хлопчика морозивом і цукерками. Так почалося його нове життя. У дитбудинку, де за малий зріст мав прізвисько «Муравей», навчився лише битися, мусив себе захищати. А тут ранок розпочинали молитвою, потім заслідкували, щоб вчасно поїв, акуратно вдягнувся. У батьковій кімнаті для сина виділили куточок, уроки він готував за татовим столом. На шість років старша Люда допомагала йому розв’язувати шкільні задачі.

Після смерті батька сім’я не відмовилася від хлопця, збереглися документи, які Ніна Павлівна збирала, щоб довести матеріальну спроможність його виховувати.

Чи знав, чий він син? Звичайно. Однак масштабність постаті батька усвідомив не одразу, адже у радянський час ця інформація була недоступна. А коли дружина вперше дала Віктору почитати про Арсена Річинського, так розхвилювався, що близькі злякалися за його серце.

«Живемо уже 40 років, — розповідає Лариса Миколаївна. — Чоловік довгий час був головним енергетиком цементного заводу, він ініціативний раціоналізатор. Має уже 66 років, але ще працює на місцевому малому підприємстві. Він дуже добра, совісна, порядна та скромна людина. Арсен Річинський міг би пишатися своїм сином».

На жаль, народжений у тюрмі хлопчик не міг носити прізвища тата, адже його батьки не перебували у шлюбі. Та цю помилку виправив онук Арсена Васильовича — син Віктора змінив прізвище і став Олексієм Річинським. Отже, славетний рід продовжується.

Ірина Надюкова